Він розпочав свою хокейну кар’єру в Крижинці, а згодом перейшов до київського Сокола, де став чемпіоном України двічі – у 1993 та 1995 роках. Після цього Семенченко продовжив виступи в московському Динамо, а наступного року підписав контракт із ЦСКА, де грав до 1997 року.
Після цього хокеїст мав досвід у Польщі, Німеччині та Білорусі, а у 2006 році повернувся до Росії, уклавши угоду з ХК Дмитров.
Семенченко завершив свою кар’єру після чемпіонату світу 2008 року, а останній сезон провів у складі Юність-Мінськ.
У 2011 році Віталій розпочав тренерську діяльність, ставши асистентом головного тренера київського Беркута. Протягом 2015-2016 років працював у тренерських штабах білоруського Немана, українського Кривбаса та польського Подхале. Згодом кардинально змінив свою професійну діяльність і приєднався до приватної компанії.
24 лютого 2022 року, в день початку військового вторгнення Росії, Семенченко повернувся до Києва з відрядження. Про початок війни йому повідомила донька.
– Яким був для вас день, коли Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну?
Якщо чесно, я буквально в опівночі повернувся з Чернігова після відрядження. І вже через чотири години почалася війна. Я не міг у це повірити. До останнього говорив усім, що нічого не станеться.
У колі друзів іноді виникали дискусії: «Буде чи не буде?» Ходили чутки, але я не вірив. До п’ятої ранку сидів в повному нерозумінні. Тоді в нас жила донька з місячною дитиною – нашою внучкою. Вона підійшла до мене о четвертій ранку і сказала: «Тату, почалась війна».
Я відповів: «Доню, яка війна? Я ж тільки приїхав. Лягай спати». Але вона наполягала: «Ти не розумієш, все вже почалось». І буквально за кілька хвилин ми почули вибухи – один за одним.
Вранці я спробував поїхати на роботу, але не зміг виїхати з двору через страшні затори, тому повернувся назад. Перші години для мене було найважливішим знайти дитяче харчування для онуки. Виїхати нікуди не було можливості, нічого дістати теж. Ніхто не знав, чим усе закінчиться.
До нас приїхали куми, принесли суміші, ми посиділи разом – ніхто не розумів, що робити далі. Вони сказали: «Ми їдемо з Києва», бо ми живемо на Виноградарі, а зовсім поруч – Буча та Ірпінь.
Наступного дня вони знову пропонували виїхати: «У вас маленька дитина, вам не можна залишатися». Але врешті-решт самі виїхали через кілька днів.
Водночас ми розіслали повідомлення всім рідним і друзям з нашими контактами і написали, що вирішили залишитися. Хоча вже тиждень щоночі проводили в підвалі.
Пізніше куми знову дзвонили: «Якщо ви не виїдете, ми приїдемо до вас». Я зрозумів: якщо приїдуть, буде лише більше метушні. Тож ми з дружиною вирішили – треба вивозити дітей. Подорож містом була жахливою: блокпости, сліди від техніки, уламки. На Інтернаціональній площі – розстріляний автобус, дві палаючі автівки, біля них – тіла. Їздили по магазинах у пошуках води для сумішей. Проспектом Перемоги їхали по зустрічній смузі – інша сторона була перекрита, сліди від вогнепальної зброї, спалений танк. Заїхали на площу Лесі Українки, а в повітрі стояв запах диму.
Наступного ранку ми дуже рано покинули Київ.
– Чи бачили ви російські війська в Києві?
Ні, я не бачив російських військ. Особисто я їх не спостерігав – слава Богу. Тільки в якихось повідомленнях читав, що вони проривалися на Оболоні, в Бучі, Ірпені. Єдине, що пам’ятаю, – коли вже сонце піднімалося, трохи стало спокійніше, ми виходили з бомбосховищ. Хоча важко це назвати бомбосховищем – просто підвальне приміщення в багатоповерховому будинку. Виходили подихати свіжим повітрям – і бачили, як наші ракети летять у бік ворога. Просто над головами.
– Тоді думали, що війна швидко закінчиться?
Я взагалі не вірив у це. Був упевнений, що війна триватиме тиждень, ну 15 днів, місяць, максимум три. Навіть уявити не міг, що все буде отак. Народ, з яким… Ну, це жах. Просто нелюди якісь.
Раніше повідомлялося, що колишній нападаючий збірної України грав під чужим прізвищем у Вінниці.
