Віталій Семенченко у складі збірної України (Фото: hockey.dp.ua)
Батько Віталія вирішив, що його син займатиметься хоккеєм, й хлопець не зміг відмовити через свою любов до батьків. У шість років Семенченко почав свою кар’єру в команді «Крижинка», а згодом перейшов до юнацького складу «Сокола». У дорослій команді він двічі ставав чемпіоном України – у 1993 та 1995 роках.
Пізніше Віталій вирішив перейти до московського «Динамо», а через рік – до ЦСКА. Потім виступав за польський клуб «Подхале», а після нетривалого часу в Німеччині продовжив свою кар’єру в Білорусі.
Після участі у чемпіонаті світу 2008 року в Японії у складі збірної України Семенченко вирішив завершити своє ігрове життя.
У розмові з журналістом Віталій згадав про втрачене чемпіонство СРСР з юнацькою командою «Сокіл» і пояснив, чому він поклав ковзани після повернення з чемпіонату світу в Японії.
– Як почали займатись хокеєм?
Щиро кажучи, я ніколи не думав про хокей. Просто тато сказав: «Ти займатимешся хокеєм». І я не зміг йому відмовити, адже люблю батьків. Сказав: «Так, буду». І так почалася моя хокейна кар’єра.
– У якому віці?
Це було в першому класі. Я 1974 року народження, але потрапив до групи 1972 року. Тренером тоді був Валерій Петрович Голдобін. Це відбувалося в «Крижинка», потім, поступово, мене перевели до групи 1973 року під керівництвом Анатолія Петровича Давидова. Коли збудували новий льодовий комплекс, я перейшов до «Сокола». Тренером тут був Дулін, згодом – Крилов. Коли з’явився спецклас (де діти одного віку навчались в одній групі), я повернувся до свого року під навчанням Віктора Васильовича Чибирєва та його помічника Леоніда Шафаренка. Так я й продовжував свій шлях у хокеї.
– Які були труднощі? Що не вдавалось? Або навпаки – було легко?
Проблем не було, лише позитивні враження. Ми постійно подорожували по всіх країнах колишнього СРСР – Латвії, Казахстану, Білорусі, Росії. Це було дуже цікаво, адже хокейна школа «Сокола» була відомою на весь Союз. У практично кожній юнацькій збірній Радянського Союзу було від кількох до семи наших гравців щорічно. Це вже говорить про високий рівень хокею в Україні. Були кваліфіковані тренери, які вміли з дітей робити справжніх хокеїстів. Наша команда 1974 року випадково не стала чемпіоном СРСР. Чемпіонат проходив у Новосибірську, і ми могли спокійно зайняти перше місце. 1973 рік тоді зайняв третє місце на чемпіонаті. Я дуже ціную той період у житті. Все тоді було на високому рівні.
– Не було моментів, коли хотіли залишити хокей?
Ні, таких думок не виникало. Лише ближче до завершення кар’єри, у 31-32 роки, я почав задумуватись. Але причина в тому, що на той час я вже грав за кордоном, досить рано покинув Україну, і все життя була пов’язана з закордонними командами. У той самий час діти дорослішали, дружині було непросто – школа в Києві, побут… Я розумів, що вона більше не витримує. Мені ж почали турбувати проблеми зі спиною. І з’явилося відчуття, що хокей перестав приносити радість. Після чемпіонату світу ми повернулися з Японії, я віддав свою форму товаришу і вирішив закінчити кар’єру.
У 2011 році Віталій розпочав кар’єру тренера, ставши асистентом головного тренера київського клубу «Беркут». У 2015-2016 роках він працював у тренерських штабах білоруського «Немана», «Кривбасу» та «Подхале». Проте згодом Віталій кардинально змінив свій професійний шлях і тепер працює в приватній компанії.
