У квітні 2025 року вона також змогла взяти участь у світовій першості, здобувши бронзову медаль у п’ятій лізі світового хокею (дивізіон IIB). Однак після минулорічного турніру життєвий шлях хокеїстки докорінно змінився.
В ексклюзивному інтерв’ю Вікторія Ткаченко, голкіперка збірної України, поділилася своїм рішенням приєднатися до Збройних Сил України (ЗСУ), а також розповіла про реакцію своїх рідних та складнощі під час проходження військової підготовки.
– Я читала, що ви служите впротивотанковому батальйоні третьої окремої штурмової бригади. Коли ви вирішили мобілізуватися?
Ще на початку повномасштабного вторгнення я думала про можливість приєднатися до ЗСУ. Я періодично відвідувала курси військової підготовки, стріляла зі зброї та активно вивчала тактичну медицину. Однак не могла наважитися зробити остаточний крок – розмірковувала про те, чим саме хочу займатися, щоб бути максимально корисною.
Напередодні минулорічного чемпіонату я ухвалила рішення: після закінчення ЧС-2024 вступлю до ЗСУ. Так і сталося. Я повернулася додому, пройшла ще одні курси і підписала контракт.
– Наскільки складним було це рішення для вас? Як рідні відреагували?
Мені було важче жити з відчуттям, що я не роблю достатньо для підтримки тих, хто вже там. Відчувала, що в цивільному житті я не на своєму місці.
Я нікому не розповіла про своє рішення – ані батькам, ані друзям. Батьки дізналися, де я, лише за день до початку бойового завдання, і лише тому, що там забирають телефони, і я вже не могла викрутитися. Було багато криків та сліз.
– Як проходила у вас курс базової загальновійськової підготовки (БЗВП)? Наскільки ваша хокейна кар’єра допомагає під час служби?
Я проходила БЗВП у військовій школі імені Євгена Коновальця. Ця підготовка відрізняється від звичайної тим, що термін навчання тут довший, а інструктори – з 3-ї ОШБр, мають реальний бойовий досвід.
Неодноразово помічала, що моя тривала кар’єра в спорті надала мені усвідомлення дисципліни та командної гри: якщо один помиляється, то відповідальність несе вся команда. Тут вчать бути, як кажуть, «один за всіх і всі за одного».
Я знаю, як важко досягати перемог, як їх доводиться виборювати через біль, терпіти і бути дисциплінованим, тому мені там було комфортно. Тренери в хокеї іноді більше кричали, ніж наші інструктори (посміхається).
При цьому я не могла деякі моменти зробити легшими, якщо мені потрібно було бути кращою за чоловіків. Іноді за фізичну підготовку мене ставили в приклад перед ними.
– В минулому році ви згадували, що стикалися з проявами сексизму на льоду. Чи було щось подібне у армії?
У бригаді я не відчуваю жодного сексизму – всі готові допомагати один одному, навчати та давати поради, якщо щось не виходить. Третя штурмова бригада для мене стала справжньою сім’єю.
Я свідомо обрала цю бригаду і шукала посаду бойового медика, чим зараз і займаюся. Мені цікаво й надалі розвиватися в галузі медицини та реабілітації.
– Які моменти з БЗВП запам’яталися найбільше?
Пам’ятаю нульовий день, свою так звану «прийомку»… 7 рані, ми заїхали на якійсь великій машині, сиділи один на одному, великі та важкі сумки теж були між нами… Я не знала, чого очікувати, але ходили чутки, що нам «капец», адже це все «азовська тема», і жаліти нікого не будуть.
Коли ми приїхали, почула бадьорий голос інструктора: «Виспались? Неголодні? Тоді чого ви сидите?! Десант– земля!» Перші вибухи піротехніки, дим, пісок на обличчі – береш будь-яку сумку і повзеш через калюжі. Потім кажуть: «Встаньте – сумка над головою, встав – сів». А там паніка: на півметра нічого не видно, кашляєш від диму… І так 50 людей повзуть. Я кілька разів отримала сумками по обличчю від того, хто повз попереду, і думала: чому я це роблю? Але я ж воротар (посміхається).
Раніше повідомлялося, що збірна України добиралася до Нової Зеландії 41 годину на Чемпіонат світу, – Вікторія Ткаченко поділилася враженнями від острова.
