Серед численних особистостей на фронті, які беруть участь у війні, розв’язаній Росією в Україні, є й ті, кого знають футбольні фанати. Одним з таких є Андрій Лісаковський – колишній футболіст і арбітр. Напередодні повномасштабної агресії, він уже зіткнувся з великими труднощами, від яких було на кону його життя. Як стало відомо, восени 2021 року стався побутовий конфлікт із сусідом, який завдав шкоди його матері. Лісаковський став на захист матері і… постраждав від пострілу, який влучив в нього через двері. Лікарі тривалий час боролись за його виживання, а під час операції хірурги видалили йому селезінку, а також провели операції на серці, легенях та кишечнику. За цей час син ексфутболіста одеського «Чорноморця» Анатолія Лісаковського, а також хрещеник легендарного форварда Валерія Поркуяна на межі загибелі. На щастя, йому вдалося встояти перед випробуваннями, і почався довгий процес реабілітації. Проте, коли в Україні почалась війна, Лісаковський, навіть не встигнувши повністю відновитися, вирішив захищати свою Батьківщину.
Відтоді минуло більше трьох років, і за цей час він неодноразово опинявся в небезпеці, зазнаючи поранень та контузій. Проте щоразу, покинувши шпиталь, Андрій знову повертався до своїх товаришів, щоб боротися проти ворога.
Понад місяць тому, під час служби на бойовій позиції, він відзначив свій 50-річний ювілей. Святкування проходило скромно з фронтовою чаркою та за участю товаришів по службі. Легко уявити собі, які побажання отримав ювіляр, враховуючи всі його випробування. Невдовзі після святкування його з побратимами знову чекала нова битва, що вже стала звичною реальністю.
«ІНДІЙЦІ» З ВУЛИЦІ
– За час повномасштабної війни я мав нагоду побувати на різних фронтах – в Мар’їнці, Авдіївці, Вугледарі, Кураховому, Селідовому, – згадує Андрій Лісаковський, готуючись повернутися на позицію. – А тепер я на Сумському напрямку, у лісі Шалигіна.
– Де було найтепліше?
– На Донбасі. За Лиманом, в Луганщині, знаходиться селище Невське. Отам було гаряче. Також у Вугледарі. В обох цих місцях точилися дуже жорстокі бої.
– Кажуть, що тих, хто пережив війну, важко чимось здивувати. Чи це правда?
– Ні. Ми залишаємося людьми, і щодня відкриваємо щось нове, «освіжаюче». Особливо жінки дивуються (сміється). Хоч що б не говорили, на війні можна ще вразити людей.
– А було щось, що вас найбільше здивувало?
– Так, це сталося, коли я був у Харкові на Холодній горі і туди влучила ракета С-400. Це справило враження! Нещодавно на Сумщині, коли ми прибрали бліндаж, дивом залишились живими. А ще дивують «індійці» на фронті.
– Хто ж це?
– Так я називаю «лівих» солдатів, які абсолютно не готові до військових дій. Їх, на жаль, багато. Їх просто кидають на передову, не навчивши управлінню зброєю. Коли виходиш з ними на позицію, виявляється, що вони не знають і не вміють нічого. З цим пов’язана й проблема, яка стосується роботи військових комісаріатів. Чоловіків, які просто взяли з вулиць, озброюють і відправляють на фронт без підготовки, піддають небезпеці загибелі. Ви повинні розуміти: наша позиція всього в 500 метрах від ворога. Постійна стрілянина. Дрони атакують, скидають гранати.
ВСІ ВІРЯТЬ У БОГА НА ВІЙНІ
– Чи доводилося вам чути про загрозу з боку удосконалених безпілотників?
– У росіян є серйозна технологія – дрон «Zala». Це розвідувальний дрон, який літає високо, і його неможливо збити. Він здатен бачити і передає ворогові наші координати. Ще хочу додати: ця техніка з великої висоти може фотографувати обличчя, їх ідентифікують через інтернет, знаючи про кожного з нас. І ми мусимо бути обережними і з новими хімічними речовинами, якими нас днями труїли. Це не гази, а якась отрута, що нагадує фосфор. Вона розсипається, димить і заповнює простір токсичним димом – людина падає в непритомність моментально. Під час таких атак доводиться терміново одягати протигаза.
– Якщо ви стали ветераном, скільки разів з вами прощалися з життям?
– Ви мають рацію з визначенням статусу, у мене навіть є медаль «Учасника бойових дій». Впродовж війни були моменти, коли гостро згадував перші хвилини свого життя.
– Що вас рятувало в цій ситуації?
– Мабуть, мій ангел-охоронець.
– Чи посилилася ваша віра в Бога після всіх подій?
– Так. На війні без віри в Бога важко. Всі тут вірять у Нього, і в особливо важкі моменти моляться.
У П’ЯТИ МЕТРАХ ВІД ВОРОГА
– Чи відчуття товаришів на фронті вас рятувало?
– І не раз. У нас багато хлопців, на яких завжди можна покластися. В одній з операцій ми потрапили в оточення, але мій товариш з позивним «Грузин» витягнув нас звідти. Він з Харкова, розумний та швидкий: знав, як вибратися з цієї ситуації. Я не міг рухатися, але «Грузин» мене перетягнув, виявивши мужність. Я досі вражений, як йому це вдалося, адже ми були під постійним вогнем супротивника. «Грузин» – справжній воїн, він з 2014 року в «Айдарі», переніс вісім місяців полону, отримав звання «Герой України». Чуття товаришів у бою відзначаються й у інших моїх побратимів, з якими ми пройшли не один бій. Наприклад, «Ваха», який провів півтора року в полоні, але не зламався. Нещодавно його обміняли «175 на 175». Люди, які пережили жахіття полону, можуть вирішити не служити, їм належать належні виплати. Але «Ваха», як і «Грузин», продовжує службу на передовій. Це багато про що говорить.
– Яке бойове завдання виявилося для вас найскладнішим?
– Війна 2022 та 2025 років дуже відрізняються. Найскладніше зараз – зайти на позицію та вийти з неї. Постійно є ризик від FPV-дронів, вони піддають нас небезпеці. Раніше важко було пройти в повній амуніції 10 км – та ви розумієте, вік вже не той. Але скаржитися не можна: а la guerre comme, а la guerre – на війні як на війні.
«ВИХОВНА» РОБОТА ДЛЯ БЕЗПЕЧНИХ ПІЖОНІВ
– Чи було багато розчарувань під час війни?
– Так, безумовно. Були командири, які не розуміли ситуації, а були й такі, як «Банзай» і «Веселий». Це хороші людині, які намагаються зробити все можливе для своїх солдатів. Проте є й розчарування серед людей в Одесі, в тому, як вони поводяться. Це торкається податківців, банкірів, представників місцевої влади. Поки ми боремося, вони продовжують знімати гроші з військових. Це абсолютно неприйнятно під час війни. Після перебування в госпіталі я приїхав до Одеси, гуляючи з другом біля моря, зайшли в ресторан. Там сиділи самозакохані хлопці, і ми вирішили зробити зауваження, натомість отримали грубість. Було гірко усвідомлювати, що ми тут ризикуємо життям, а вони відверто хамлять. Тож довелося провести «виховну» бесіду зі знахабнілою молоддю. Поліція швидко розібралася в ситуації – ми не мали жодних проблем.
– Колись ви тримали в руках м’яч і свисток, а тепер зброю. Як швидко призвичаїлися до нової ролі?
– Я мирна людина і до війни ніколи не тримав у руках зброю. Але, потрапивши до Сил спеціальних операцій, пройшовши навчання, я став почуватися впевненим і з нею. Звісно, спочатку було важко, як і всім, але з часом я звик. Не скажу, що я майстер зі зброї, але вже щось вмію.
КОЛИ КУМ І КУМА ОДИН ОДНОГО ВАРТІ
– Ви колись грали в Росії. Чи маєте знайомих, які осуджують агресію, терор проти України?
– З моменту початку повномасштабної війни я розірвав зв’язки з усіма знайомими з Росії. Хоч і маю кума, який хрестив мою доньку Анастасію. Ми спілкувались, але зараз я вирішив розірвати всі стосунки. Люди не усвідомлюють, що відбувається у нас, думають, що тут нацисти та фашисти. Кремлівська пропаганда за тридцять років промила їм мізки.
– Що надихає вас під час війни?
– Я черпаю натхнення від людей поруч. Тих, хто проходить це зі мною. І, звісно, родини, дітей.
– Я знаю, що ви любите тварин. Чи допомагають вони знімати напругу?
– Я дійсно обожнюю тварин, особливо собак. На наших позиціях є й собаки, й кішки. Іноді просто погладити – і на душі стає легше. У мене вдома чекає мій друг – пес Лис породи хаскі. Я дуже його люблю і сумую за ним.
ПІСНІ ПІД ГІТАРУ ЧЕКАЮТЬ СВОЄГО ЧАСУ
– Ваше хобі – спів. Як часто ви берете гітару до рук?
– На жаль, зараз, на позиції, немає можливості заспівати. Але я впевнений: як тільки закінчиться війна, ми ще заспіваємо разом.
– Слідкуєте за подіями у футболі?
– Слідкую, коли є можливість. Вітаю «Динамо» з чемпіонством. Дуже сподобався сезон «Олександрії», яка з упевненістю пройшла турнір. Також хочу відзначити «Металіст 1925», який повернувся до Прем’єр-ліги. Я дуже радий за друзів з цієї команди.
– «Чорноморець» залишає еліту. Як ви це сприймаєте?
– Звісно, це прикро. Я виріс у спортивній школі «Чорноморця» та провів там все своє дитинство. Мій хрещений Валерій Поркуян також багато років грав і тренувався в цьому клубі. У мене чимало друзів серед нинішніх гравців та тренерів «Чорноморця». Я бажаю команді повернутись до Прем’єр-ліги, здобувши чемпіонство у першій лізі.
